Десятиліттями нам втовкмачували в голови, що все українське - примітивне, нічого не варте, некрасиве і його варто соромитися. І люди соромилися, чи боялися мати та знищували - вишиті рушники і сорочки ставали ганчірками, торбами та підстилками для худоби.    

Але навіть найменший клаптик тканини з вишивкою вартує, щоб його зберегли і відтворили. Бо це - наше коріння, нагадування, хто ми є і який довгий шлях пройшли, щоб вижити і жити попри все.

Шматок подолу(?) жіночої сорочки з Київщини, с.Великі Пріцьки став латкою до ряднини. Обоє покромсані, десь на горищі, в пилюці, але живі і справжні. Відшийте цей візерунок, згадайте людей, які доклали рук і любові до цих архаїчних візерунків і стібочків.

Ми створили схему вишивки, яку втрачаємо, щоб ви могли її відтворити. Красиве поєднання кольорів, чисті лінії.

Використані техніки вишивки: пряма лічильна гладь, набирування, низинний шнурок.

Вишиєте?