Допис і світлини з сайту Україна Молода 

Автор Оксана Константиновська,  старша наукова співробітниця Музею видатних діячів української культури.

МАЙСТЕРНІСТЬ НА КІНЧИКАХ ПАЛЬЦІВ

На світлині 1888 року Ларисі Косач 17 років. Вона — ровесниця гімназійним випускницям. А це той вік, коли молода людина стоїть перед вибором — яке направлення діяльності обрати і йому присвятити свої сили. На той час Лариса отримала досить добре домашнє виховання, освіту. Її поезії під псевдонімом Леся Українка почали друкувати у львівських часописах. Знання основних європейських мов настільки добре, що вона вже береться за переклади світової класики. Леся змалечку займається музикою, і у рідних іноді лунала думка, що стане піаністкою, бо час проводить, навіть улітку, «як не в лісі, то в саду, тільки ввечері в хаті, та й то найбільш за фортепіано». 

«З мене, може, вийшов би порядний студент теолог, бо я способна «втравитись» у такі речі, — напише вона дядькові, М. Драгоманову, щоправда, з гумором додасть, враховуючи «драгоманівське» ставлення до Біблії: — Хоч могло б статись, що мені б поставили двойку по закону божому». 

Жага до навчання і подорожі з приреченням

Леся настільки жадібно береться до навчання з різних галузей, що це іноді лякає її батьків, як це сталося з ідеєю займатися професійно малюванням. Тоді юна мисткиня звернулася до бабуні по фінансову допомогу і навчалася, хоча і недовго, у Київській рисувальній школі, якою керував М. Мурашко (майстерня М. Пимоненка). Сама ж поетеса згодом напише: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Вперше, у 1888 році, Леся Українка (а точніше її батьки) змінює звичний маршрут: Волинь — Київ — Полтавщина.

Через хворобу вона тепер буде приречена до постійних подорожей: на курорти, на консультації до авторитетних фахівців; і врешті-решт хоч «не туристкою, а пацієнткою» доля її постійно штовхатиме до переїздів: Одеса, Крим, Італія, Кавказ, Єгипет.

«Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!

Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок...»

Так опише поетеса свої враження від першої подорожі до моря. У Лесі Українки навіть виробиться думка, що з неї «ніякий студент не вийшов би. Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамберіа, або другий Пржевальський, бо маю дуже бродячу натуру». Рятувало поетесу в мандрах далекими країнами ще одне потужне захоплення — любов до вишивання. 

У шість років бабуня подарувала гольника

Вишивка — це той вид мистецтва, яке об’єднувало жіноцтво всіх верств населення. Українська вишивальна традиція має свою багатющу історію. Традиційний народний орнамент збирала і досліджувала мама, Олена Пчілка, і, як згадувала одна з сестер Лесі Українки: «Ті мамині узори мали великий вплив [...], діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їх мати серйозно й наполегливо працює над узорами, — збирає їх, вимальовує, щось пише на них, радиться про них з «ученим» дядьком, нарешті — велика подія — друкує їх». Тому серед «святих книг», із якими змалечку ознайомлювалися діти в родині, називалися і альбоми Олени Пчілки з українського орнаменту. 

Лесю, як і всіх дівчаток у родині, змалечку почали залучати до вишивання. Коли їй було шість років, бабуня (Єлизавета Іванівна Драгоманова) подарувала гольника та нитничок, тітка Єля (Олена Косач, в заміжжі Тесленко-Приходько) навчила вишивати — і це стало одним з найулюбленіших занять маленької дівчинки.

Ще треба згадати, що серед подружок дитинства у Лесі Українки було багато сільських дівчаток, доньок хатньої прислуги. А в народній традиції семирічна дівчинка вже починає шити-вишивати собі придане. На момент сватання — а це 15-17 років — дівчата мали по декілька скринь вишитого одягу, рушників. Тому не дивно, що і в дев’ять років Лариса Косач прикрасила вишивкою сорочку для тата. 

У 17-річному віці вона вже настільки вправна майстриня — рукоділля в неї «на кінчиках пальців», що вишивала подарунки: сорочки, рушники, не лише для рідних, а й для близького оточення. Сестра Ольга (в заміжжі Кривинюк), яка і сама стала гарною майстринею, продовжила мамину справу, написала у спогадах: «Пам’ятаю, що Леся тоді багато вишивала й шила. Навіть уже на Різдво 1883 р. вона вишила значну частину вишиванок до тих сорочок, що мама подарувала різдвяним гостям [Єлісею] Трегубову і [Володимиру] Науменкові». 

18-річній Лесі Українці, коли та перебувала в Одесі, та її подрузі Маргариті Комаровій Одеська громада замовила вишити рушник, як цього вимагає традиція, до портрета Т. Шевченка, який написав І. Рєпін для Тарасової світлиці в Каневі. 

Лікуючись на щойно відкритих європейських курортах, Леся Українка не лише надихалася навколишніми краєвидами: тут приходили до неї ідеї майбутніх творів, тут побіжно вона шукала сувеніри рідним, купувала предмети гардеробу, модні аксесуари. Вона насичувалася стріт-стайлом Сонячної Рив’єри з її безтурботними променадами європейської аристократії, одяг якої виключав яскраві кольори.

Іноді приїздили провідати Лесю Українку рідні, які також подорожували на той час Європою. «Тьотя Єля збирається завтра виїздити. Остатніми часами вона все шила, бо накупила собі вишиваних матерій італьянських, то треба було пошить, кусками не можна везти. Сі матерії тут гарні і не дуже дорогі, може, я вам такі блузки привезу, /.../ се зроблено так, як гафти для білизни, тільки на цвітному батисті (рожевому, блакитному, ліловому і т. д.)», — пише в листі до мами поетеса.

Рукави сорочки Лесі Українки.

Сорочка для лікаря

На фотознімках у юному віці Лесю Українку, її сестер та братів можна побачити у яскравих вишиваних одежах. Навіть є спогади, що і сама Олена Пчілка у молоді роки піддалася спокусі «новомодних» тенденцій: вишила і пошила для себе сорочку з червоними «брокарівськими» трояндами. Згодом, коли побачила загрозу зникнення притаманного для всієї частини України геометризованого чи стилізованого рослинного орнаменту, — активно відстоювала традиційну вишивку. І з часом на членах родини Косачів все більше бачимо її у монохромному виконанні, світлого кольору, часто непомітну на світлинах, якщо це не на аксесуарі: наприклад — мережаному комірці, на темній сукні. 

Лише впевнюємося з родинного листування, що і сама Леся Українка, і її родина таки продовжували носити вишитий одяг. До мами вона якось пише з Ялти, щоб та надіслала «срібні подільські вишиванки, /.../ (самим сріблом шитих, без шовку і золота) на одну мужеську сорочку», бо «п. Дер[ижанов] побачив якось мою блузку з срібною вставкою і прийшов від неї в нестям великий, все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо!». Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувать йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться, — буде дарунком пацієнтки». 

Леся Українка жила тоді в Ялті на віллі «Іфігенія», яка належала родині лікаря Мартироса Дерижанова і його дружини Катерини (р-н сучасної вулиці 

А. Чехова). Менш ніж за тиждень, після отримання маминої передачі, Леся з сестрами Ольгою та Оксаною (в заміжжі Шимановською) її пошили: «Сорочка, видимо, сподобалась п. Дерижанову, — ми її тут сполученими силами пошили без машини, бо у Катюші машини нема».

А коли сестра Ольга, крім своєї лікарської діяльності, збиралася взяти участь у Південно-російській кустарній виставці, яка проходила в Катеринославі (тепер м. Дніпро), де на той час вона і проживала, у Лесі Українки виникає щире бажання їй допомогти: «Глядися, Лілеєнько, дуже тебе прошу. Краще вишивай свою колекцію до вистави, се робота спокійна і, певне, не може дуже втомити. Може, в тебе є такі рисунки, з яких я зуміла б вишити, то пришли, я з охотою поможу тобі, я часто буваю в такому стані, що тільки вишивати й здатна, а більш до нічого, тому й вишиваю чимало (лежачи). Мені навіть цікаво було б отримати нові узори не хрестиками». 

Вишивкою «рятувалася»  Леся Українка під час фізичного та психологічного перевантаження. Наприкінці літа 1911 року Ользі вона спочатку сповіщає, що береться «до нової уліти — фантастичної на сей раз — voila!». «Улітами» Косачі називали власні художні твори, у даному разі це «Лісова пісня». 

А через деякий час із сумом визнає: «Оце недавно «найшов стіх» писати, то я дещо з давнішнього підкінчила, а крім того, написала драму-поему в 3-х діях днів за 10, з якимсь таким імпетом, що не могла вночі спати, а вдень їсти, аж Кльоня вже боявся за мене і раз навіть примусив випити брому. Як я її скінчила, то таки трохи послабувала — було t° 38° і чималий занепад сили, так що мене трошки підтягло, але тепер уже нічого», — і просить «ниток і полотна». Наблизити розуміння тої атмосфери, у якій жила, працювала поетеса, можливо також і за допомогою світлини кутаїської квартири того періоду. Вона зроблена і надіслана у серпні 1911 року сестрі з коментарем: «Посилаю тобі фотографію (домашню). Не думай, що се наша ся «обстановка», — ми живемо в чужій хаті, а нашого там тільки два складаних крісла з моїм вишиванням».

До наших часів дійшла лише невелика частина предметів гардеробу поетеси, оздоблених традиційною українською вишивкою. Споглядаючи їх, ми впевнюємося, наскільки вони вишукано-досконалі. Одним із перших експонатів, що потрапили до Київського музею Лесі Українки, були і рукави від сорочки, у якій зображена 17-річна поетеса. І можна сміливо стверджувати, що цю сорочку виготовила вона власноруч, можливо, лише за незначним кураторством старших жінок із родини. 

На першому фото рукави сорочки Лесі Українки. Як  збирирати такі манжети і вишивати по них в майстер-класі Ірини Сліпецької Брижі. Як їх збирати та вишивати по брижах (по збирках).