Таємничі візерунки, барвисті хрестики, дивовижні орнаменти… За кожним з них – висока мудрість, духовне багатство народу та зв’язок багатьох поколінь, який не переривається віками. Її передають з роду в рід, зберігають як безцінну реліквію.

Стаття запозичена з Карпатський об'єктив автор Христина БІКЛЯН

 

 

Вишиванка – це не просто одяг, а національна святиня. Традиція прикрашати вбрання вишивкою в українців з’явилася декілька століть тому й одразу стала нашою гордістю та автентичною ознакою. За орнаментом вишивки можна було визначити не лише статус людини, а й одружена вона чи ні, скільки має дітей та з якого села родом.

Найбільша колекція автентичних вишиванок нашого краю зберігається в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Тут їх близько трьох тисяч. І представляють вони різні етнографічні та етнічні групи.

 

 

Варто пояснити, що протягом кількох століть на Закарпатті сформувалися чотири етнографічні групи українців: гуцули, бойки, лемки та долиняни. Останні, у свою чергу, поділяються ще на кілька етнографічних районів. Це відображено у відмінностях їхніх костюмів і вишивки.

 

– Загальноукраїнські та локальні риси сформували самобутній характер вишивки українців Закарпаття, – розповідає завідувачка відділу науково-освітньої роботи Закарпатського музею архітектури та побуту Тетяна Сологуб-Коцан. – Первісно вишивка виникла та розвинулася на вбранні, сформувалося її функціональне призначення: практичне, оберегове, естетичне, етнічне й етнографічно-розпізнавальне, соціальне тощо. Наприклад, найархаїчнішою вважається сорочка-довганя. Вона додільна з бічними пілками-вставками, довгими цільнокроєними рукавами. Оздоблювалася в різних районах краю по-різному. Про давність експоната (у цьому випадку сорочки-довгані, – ред.) можемо судити з кольорів. Тут вони синій та червоний. Це одні з перших кольорів, що поширилися наприкінці ХІХ ст. з появою анілінових барвників. Такі сорочки побутували в тереблеріцьких і боржавських долинян, які проживали в Хустському, частково Міжгірському, Тячівському та Іршавському районах.

 

Спільні риси вишивки долинян усіх етнографічних районів виявлялись у вишивці по збірках, домінуванні геометричних орнаментів, вишивці чоловічих сорочок переважно білими нитками, а жіночих – різнокольоровими, техніках вишивки низинкою, вирізуванням, хрестиком, кучерявим стібом та ін. З кінця ХІХ ст. у вишивці долинян поширилися стилізовані квітково-рослинні мотиви, а в окремих вишивальних осередках квітково-рослинні орнаменти реалістичних форм, зазначає пані Тетяна.

 

Зазвичай вишивкою оздоблювали манжети, ошийник, рукави, тобто ті частини, де сорочка щільно прилягає до тіла. Адже вишивка мала не тільки естетичний характер, але й обереговий. Вважалося, що саме в цих ділянках вона захищає людину від зла.

 

– А ось для вишиванок лемків Закарпаття характерним є рясування (морщення), поверх якого наносили вишивку, – розповідає Тетяна Сологуб-Коцан. – У лемків, як і в інших етнографічних групах українців Закарпаття, були поширені техніки вишивання низинкою та хрестиком, а з 20-х років ХХ ст. ще й гладдю. До початку ХХ ст. у вишивці на одязі лемків домінували геометричні та геометризовані рослинні орнаменти, які компонувалися в стрічки.

 

 

Лише з 30-х років ХХ ст. тут поширився квітково-рослинний орнамент реалістичних форм, що вибудовувалися в доцентрово-замкнуті композиції. Колорит вишивки закарпатських лемків першої половини ХІХ ст. однобарвний білий («білим по білому»), з середини ХІХ ст. – однобарвний білий, червоний чи синій, з кінця ХІХ – початку ХХ ст. – двобарвний червоно-синій, а з 20-х років ХХ ст. – поліхромний.

 

– Що стосується вишивки закарпатської частини Бойківщини, то для неї характерна зосередженість на пазусі та верхній частині рукавів коротких жіночих сорочок (опліч), – розповідає завідувачка відділу експозиції та науково-дослідної роботи Закарпатського музею архітектури та побуту Вікторія Симкович. – Давні сорочки вишивалися по збірках двома голками зразу: одну грубу нитку протягували швом, як при тканні, а другу тонку – закручували в сітчастий візерунок. Хвилясті стібки (кривулі) на збірках були не лише каркасом вишивки, а й скріплювали збірки (рями). Щільні складки на пазусі жіночих сорочок протягом другої половини ХІХ ст. декорувалися тільки стібками й геометричним орнаментом, що утворювалися прямими, скісними і ламаними лініями. Їхні пересічення та поєднання формували різні геометричні фігури: ромби, квадрати, трикутники тощо. Крім того, у місцевій бойківській вишивці використовувалися розетки (звізди), напіврозетки та ін. Поєднанням зубців, ромбів, квадратів, кривуль, спіралей, меандрів створювалися стрічкові орнаментальні смуги. На цих сорочках зустрічаються дуже цікаві зооморфні, зокрема пташині орнаменти.

 

–У гуцулів Рахівщини повсюдно поширені геометричні орнаментальні мотиви, фризові трирядкові композиції, техніки вишивки низинкою, лічильною гладдю, кушнірським і стебловим стібками та домінують теплі кольори в поліхромній вишивці, – розповідають співробітники музею. – Гуцульські сорочки виділялися поздовжнім розрізом пазухи на передній полі. Уставковою вишивкою, бічними пілками-вставками (третільницями). Вишиті вставки могли навіть перешивати з сорочки на сорочку. Геометричні орнаменти вибудовувались у стрічкові, кількарядові композиції з одним чи кількома домінуючими мотивами. Квітково-рослинні орнаменти реалістичних форм на Рахівщині зустрічалися лише у Великому Бичкові та на його околицях, де маємо вишивку гладдю за контурами малюнка.

У ХVІІІ ст. колорит гуцульської вишивки формували натуральні відтінки конопляних і льняних та вовняних білих, сірих і чорних ниток. Протягом ХІХ ст. місцева вишивка була однобарвною білою, чорною, сірою, червоною, синьою, у другій половині ХІХ ст. – двобарвною, а відтак поліхромною. У місцевій поліхромній вишивці продовжували домінувати червоні, сині, чорні й білі кольори, що поєднувалися з жовтим і зеленим.

 

У фондах музею наявні не тільки жіночі, але й чоловічі та дитячі вишиванки. Кожна з них неповторна, має якусь особливу, магнетичну силу краси. Тут магічне та естетичне виступає в єдиному синтетичному взаємозв’язку. Дослідники народного строю називають сорочку не тільки улюбленою ношею українців, а й клітинкою свідомості, рисою національного характеру. Адже вона, як ніщо інше, засвідчує високу художню культуру й талант нашого народу.